вівторок, 16 лютого 2016 р.

Маленька запорука

Запорука будь-якої особистості - стриманність, рішучість та уміння відрізняти те, що слухаєш від того, що треба вислухати.

Коли тобі приказують люди, котрі не мають жодної на те компетенції часто хочеться вголос заявити про таку неприємність, але сьогодні стриманність змушує мене зупинтись та видихнути у момент найбільш критичний. Я відмовляюсь від гніву.
Я піддаю сумніву, чи варта моя сутичка з цією людиною і відходжу.

Коли я була маленька, відійти означало програти, бути слабким і не мати власної точки зору. Це як бути вівцею у зграї вовків. Якщо ти не покажеш своїх зубів і здатності віддавати відсіч, тебе з'їдять. Та за роки постійних, невгамовних воєн, світ змінився, світ так швидко змінився. Я мовчу, дивлюсь в обличчя людині, яка тільки-но знівелювала свій незграбний наказ під жарт і прикинулась, що мене не існує.

Погана стратегія. Так часто, люди використовують цей виживший свої роки, метод. Аж смішно становиться, як людина, неусвідомлюючи того, поводить себе огидно, коли намагається показати свою зверхність і вищесортність. Стає злісно (хочеться підняти і стурснути людину, що є сил) та кумедно у той же час (чи варті вашої уваги люди, що не здатні порушити ваш внутрішній дзен).

Сьогодні я переконана, що відійти - це найбільш правильний спосіб не наражатись на більш болючі ситуації, на сірі висловлювання "поза вашою спиною", на друзів, що перетворились на ворогів, маленька перемога. Я змовчую і роблю вигляд, що не звернула уваги. Я роблю висновки і вирішую, що не стану спілкуватись з цією людиною. Обмежусь товариськими зносинами, але пам'ятатиму, що вона воліє керувати і не думає про слова, які випускає зі своїх вуст. Я рішуче ставлю під питання відносини з цією людиною - так, але жодного слова.

Пост злості ? - скажете ви. Пост образи? Останнім часом мені доводиться чути судження про те, що я занадто серйозно сприймаю жарти, не розумію "підкалування". Ніколи не заперечувала цього факту, завжди сміялась над своїми хибами (адже на те ми люди, щоб мати недоліки), але навіть тут знайшлись люди, котрі палко скористались цим. Жарти - це добре. Мати гумор - це відмінно, але яке формулювання ти використовуєш і коли застосовувати його? 

Це стало такою cобі говіркою. Як тільки Ліля ображається, достаєш з кишені чарівне речення, на кшалт: "О Господи, Ліля таких жартів не розуміє, не кажи їй цього. Ось я на таке не ображаюсь, а Ліля ніколи не навчиться проковтнути такі жарти" і мені автоматично стає не по собі. Наче, у звичайних обставинах я б зробила зауваження, та й пішла собі геть, але "це ж жарт" і я сиджу у компанії, яка всіляко цькує мене своїми незграбними репліками і геть відмовляєтсья пояснити хід своїх сатиричних думок. Будь-якого роду образи стало так легко промовляти і все це виправдовувати "моїм неумінням розуміти гумору" та "начеб-то дружніми стосунками". Я не хочу чути це сміття. Годі уже жартувати, вдаючись до образ. Так негарно, від того, що лайно помажеш кремом, воно солодшим не стане.

Котіться ви полем.

Признатись чесно, мене це до біса дратувало, аж допоки одного дня мені не сказали, що годі бути конформісткою. Годі бути ввічливим до інших, шкодячи собі. Якщо люди тобі перестали імпонувати (духовно-фізично-морально) - перестань утримуватись від радикальних змін оточення, відходь, відчалюй якнайшвидше. Набридло обирати формулювання своїх висловів, набридли незрозумілі тупуватенькі цькування - йди геть. І нікому ти й не винний і йоти пояснень. 

Такі мої сьогоднішні спостереження. Я думаю, що цей пост не стане об'єктом масової комунікації, як любить казати один наш викладач в Інституті. Та втім, які ваші думки? Чи зустрічались ви з лже-товаришами, які так люблять "постібаться"?

Немає коментарів:

Дописати коментар