вівторок, 23 лютого 2016 р.

Коли стаєш трошки незалежним [соціальний експеримент]

Суть посту, певно, буде трошки не про це. Більш про те, чому людині слід відмовитись від емоційної залежності свого оточення. Власне, як і слід починати будь-який пост варто оглянути нинішній стан речей і тенденції, які підштовхнули мене до сьогоднішнього роздуму. 

Якщо відкрити та почитати визначного психолога Кові можна виокремити три стадії розвитку людини, як особи. Залежність, незалежність та співіснування. Коли ми народжуємося, ми повінстю залежимо від нашого оточення, якщо бути точним, то залежимо ми від докторів, батьків, які гарантують нам виживання на перших етапах життя. Без них, певно людське дитятко не витримало б і 2 днів. Етап незалежності настає, коли людина формує навички, які допомагають їй успішно реалізовувати себе як особистість. Вона впевнена у собі, робить рішення незалежно від зовнішніх факторів, та у будь-якому виборі покладаєтсья на власні внутрішні принципи та цінності. Проте, цей етап - це лише підтвердження тому, що людина здатна функціонувати, як окремий гравець. Такі люди мають велику цінність як поодинокі вовки. Вони можуть багато чого та досягаються багато чого, втім ніколи їхні зусилля не перебільшать результат роботи багатьох людей. Ось чому, етап співіснування стоїть вище за етап незалежності. Коли людина попадає на останній етап розвитку, вона розкриває свій потенціал у повну міру, але натомість розуміє, що: "Я маю свої навички, які впливають на розвиток світу і роблять його кращим, а 10 таких, як я і наша спільна робота- це імпульс вдесятеро сильніший". 

Запитаєте мене, чого раптом так багато вступного філософуваня. Я розмірковувала останній тиждень, що спонукає мене до залежності від мого оточення. Адже у багатьох випадках, чуже бачення паралізувало моє бажання щось робити, сказати, створити. Я маю проблему з формуванням власної думки через те, що у більшості випадків мені не хочеться розпочинати конфлікт та ображати оточуючих, які у всі мікрофони заявляють про свою точку зору. Це не сказати б і погана риса, але вона має багато внутрішніх побічних еффектів. Скажімо, стає важко зрозуміти, хто ти і чим ти керуєшся, коли робиш ті чи інші рішення. Надмірна залежність від чужої точки зору привела мене до розуміння, що зовнішні чинники я ставлю на перше місце, виконуючи якусь роботу. Перша характеристика залежної людини, яку я багато років намагалась викорінити з себе так і не пішла повністю. Перебуваючи у своїх абстрактних роздумах, я дійшла висновків, що маю щось з цим робити, принаймні розібратись, чи можу я зробити себе більш щасливою, переставши виконувати бажання інших. 

З минулих постів, де описано історію про лже-друзів, я зрозуміла, що частина мене піддалась неймовірному хейту. Справа була навіть не у самій людині, а у тому, як мене образила сама ця ситуація, як я відреагувала на цей випад. Я дійсно розумію, що, якби не віддавала так багато часу та своїх емоцій, зважуючи їх з чужими відгуками про себе, то нікли б не написала щось подібне. Пройшло неповних 4 дні, але мені цей пост видався доволі кумедним. Такі спонтанні дії та викликана цим писанина у блозі реально навчають мене слідкувати та аналізувати свої колишні вчинки. Після цього я вирішила, що варто було б зробити соціальний експеримент: спробувати відлучитись від спільноти, з котрою проводжу досить багато часу, на певний період і споглянути на себе і свої дії ззовні. Хотілось дослідити до чого це призведе, як сприйматиме мене ця спільнота і яким чином оцінять цей акт "аншлюзу" інші, наглядові групи. 

Перша думка моя була сповнена жаху. Мене не сприймуть, мої вчинки будуть критикувати, мою відчудженність називати "відлюдькуватістю". Але я відігнала такі собі думки. Люди, котрі вірять у тебе ніколи не стануть осуджувати тебе. Будь-яка людина на певному етапі існування воліє залишатись сама по собі. Це як взяти відпустку. Якщо у людей це викликає дискомфорт, певно, ви не зовсім "добрі друзі". Разом з тим, у мені прокинулась якась несамовита самостійність. Чому я піддаю сумнівам свої бажання? Буду робити те, що хоче душа. Хоча б місяць буду робити так, як хочеться мені, а не людям навкруги.

Так і почався мій другий семестр навчання. Перший тиждень я силкувала себе. Мені доводилось непросто, бо щоразу, коли мене засуджували (за відлютькуватість, за вислови та запитання під час лекцій), хотілось зробити так, як казали інші, аби вони не дратувались. Мені не було комфортно, ні йоти. Я щодня починала день зі слів: "Ти нічого нікому не винна" - це було важко позбуватися колишньої залежності. Але з часом ставало краще. На другому тижні я вперше за довгий час наважилась сидіти не у своїй компанії, після пар робила те, що хотілося мені (сиділа годинами у бібліотеці, купувала собі шоколадку і ні з ким не ділилась - це не жадібність, бо я не пам'ятаю, коли останній раз лишала собі повністю усю плитку). Мені стало раптом дуже добре. Коли я йшла по дорозі я нарешті добровільно відмовилась від навушників та вршті решт, не відчувала себе наодинці, коли йшла кудись сама. В місто, по книги, без людей та супроводжуючих. Власне, я помітила, що мені стало легче. Я перестала бачити людей, котрі ускладнювали мені життя своїми ремарками та інструкціями, НАТОМІСТЬ дізналась, що існують ті, які поважають мій вибір і підтримують його, незалежно від того, чи бачу я щодня їх чи ні. Прояснились цілі та пріорітети життя, про які у вирі існування часто забувала та відкладала їхню реалізацію. Відмовляти стало легше, а за тим і планувати дні, місяці також стало можливим. Життя стало зрозумілішим і яскравішим. Не доводилось більше розмірковувати про свою "борзість".

Коли ти стаєш трошки незалежним, ти стаєш трішки щасливішим. 

Віктор Франкль, відомий фрейдист 20 століття був переконаний, що людина залежна від того, яким було її дитинство. Проте, він також був австрійським євреєм, що жив під Нацистською Німеччиною. Він провів 3 роки свого життя у в'язниці та таборах смерті, втратив усю родину, жив у таких умовах, які важко уявити. Одного разу його спитали: "Що змусило Вас витримати це покарання долі?", а він відповів: "Немає жодної істоти у світі, яка має свободу обирати дію. Людина здатна уявляти та формувати нові знання. Вона здатна у найгірших ситуаціях орієнтуватись своїм внутрішнім покликанням та прицнипами, чого не здатна робити жодна інша жива істота. Вона здатна обирати те, як вона буде відповідати на зовнішні чинники - Я вижив, бо я обирав вільно".

неділя, 21 лютого 2016 р.

Пост-мотивашка

1-2-2-2-1, 28
"Уже краще, ніж кілька місяців тому" - заспокоюю себе щоразу, коли переглядаю списки з усіма опонентами з нескінченними рядами числових значень, котрі оцінюють твою вартовність.

У цих цифрах, закладена думка про те, що Лілі перестала вміти писати (та й що там гадати) і говорити українською. Сьогодні знову переконалась, що недостатньо розуміти мову, аби гарно нею володіти, треба щодня говорити нею, використовувати у всій красі. Скільки разів обіцяю собі, що буду спілкуватись тільки українською, стількі ж раз і порушую цей закон. Стало зручно підлаштовуватись під людей навкруги, які комунікують російською. Прикро, бо через свою невитримку - ламаю свої принципи та обіцянки.

Іноді дуже хочеться кинути усе. Така неприємна собі характеристика поразки: коли ти відмовляєшся вірити у те, що виклався не на повну, коли щосили намагаєшся знайти виправдання своїм результатам.  Я силкуюся, бо у мені внутрішня боротьба слабкої і сильної персони. Не хочу давати слабину. Хочу стояти на своїй мрії, хочу потіти через неї і працювати, аби стати краще. Хай займе це у мене не рік, як у інших людей, аби досягнути якогось дійсно вагомого результату, хай буде важче мені здолати мовні та професійні перешкоди, але я бачу, що нема жодної діяльності та сфери, яку б не можна було б опанувати, шляхом щоденної праці над собою. Вірю, що одного разу прийде мій, той самий день, коли я буду посміхатися, бо досягла своєї виплеканої мрії, яку уявляла багато разів у своїх найкращих снах. 

До того, підгрунтям моєї діяльності було лише пусте бажання змагатись з іншими, але я зробила багато висновків, з тих пір, як почала займатися дебатами. Це як вийти зовсім на інший рівень конкуренції, коли головним опонентом твоїм є ніхто інший, а ніж ти сам. Ти не хочеш прочитати зайву статтю про фемінізм та гендерну рівність? Ти примушуєш себе говорити українською тоді, коли треба це робити на підсвідомому рівні? - значить ти не хочеш ставати краще, значить твоя мрія - пустий звук, пуста піддача відчуттям.

Пишу ці числа, аби пам'ятати, що людина успішна та неуспішна - всі зустрічаютсья з поразками, проте відрізняються тим, що успішна людина піднімається і продровжує своє удосконалення.І намагаюсь ще раз. І повторюю. І повторюю ...

вівторок, 16 лютого 2016 р.

Маленька запорука

Запорука будь-якої особистості - стриманність, рішучість та уміння відрізняти те, що слухаєш від того, що треба вислухати.

Коли тобі приказують люди, котрі не мають жодної на те компетенції часто хочеться вголос заявити про таку неприємність, але сьогодні стриманність змушує мене зупинтись та видихнути у момент найбільш критичний. Я відмовляюсь від гніву.
Я піддаю сумніву, чи варта моя сутичка з цією людиною і відходжу.

Коли я була маленька, відійти означало програти, бути слабким і не мати власної точки зору. Це як бути вівцею у зграї вовків. Якщо ти не покажеш своїх зубів і здатності віддавати відсіч, тебе з'їдять. Та за роки постійних, невгамовних воєн, світ змінився, світ так швидко змінився. Я мовчу, дивлюсь в обличчя людині, яка тільки-но знівелювала свій незграбний наказ під жарт і прикинулась, що мене не існує.

Погана стратегія. Так часто, люди використовують цей виживший свої роки, метод. Аж смішно становиться, як людина, неусвідомлюючи того, поводить себе огидно, коли намагається показати свою зверхність і вищесортність. Стає злісно (хочеться підняти і стурснути людину, що є сил) та кумедно у той же час (чи варті вашої уваги люди, що не здатні порушити ваш внутрішній дзен).

Сьогодні я переконана, що відійти - це найбільш правильний спосіб не наражатись на більш болючі ситуації, на сірі висловлювання "поза вашою спиною", на друзів, що перетворились на ворогів, маленька перемога. Я змовчую і роблю вигляд, що не звернула уваги. Я роблю висновки і вирішую, що не стану спілкуватись з цією людиною. Обмежусь товариськими зносинами, але пам'ятатиму, що вона воліє керувати і не думає про слова, які випускає зі своїх вуст. Я рішуче ставлю під питання відносини з цією людиною - так, але жодного слова.

Пост злості ? - скажете ви. Пост образи? Останнім часом мені доводиться чути судження про те, що я занадто серйозно сприймаю жарти, не розумію "підкалування". Ніколи не заперечувала цього факту, завжди сміялась над своїми хибами (адже на те ми люди, щоб мати недоліки), але навіть тут знайшлись люди, котрі палко скористались цим. Жарти - це добре. Мати гумор - це відмінно, але яке формулювання ти використовуєш і коли застосовувати його? 

Це стало такою cобі говіркою. Як тільки Ліля ображається, достаєш з кишені чарівне речення, на кшалт: "О Господи, Ліля таких жартів не розуміє, не кажи їй цього. Ось я на таке не ображаюсь, а Ліля ніколи не навчиться проковтнути такі жарти" і мені автоматично стає не по собі. Наче, у звичайних обставинах я б зробила зауваження, та й пішла собі геть, але "це ж жарт" і я сиджу у компанії, яка всіляко цькує мене своїми незграбними репліками і геть відмовляєтсья пояснити хід своїх сатиричних думок. Будь-якого роду образи стало так легко промовляти і все це виправдовувати "моїм неумінням розуміти гумору" та "начеб-то дружніми стосунками". Я не хочу чути це сміття. Годі уже жартувати, вдаючись до образ. Так негарно, від того, що лайно помажеш кремом, воно солодшим не стане.

Котіться ви полем.

Признатись чесно, мене це до біса дратувало, аж допоки одного дня мені не сказали, що годі бути конформісткою. Годі бути ввічливим до інших, шкодячи собі. Якщо люди тобі перестали імпонувати (духовно-фізично-морально) - перестань утримуватись від радикальних змін оточення, відходь, відчалюй якнайшвидше. Набридло обирати формулювання своїх висловів, набридли незрозумілі тупуватенькі цькування - йди геть. І нікому ти й не винний і йоти пояснень. 

Такі мої сьогоднішні спостереження. Я думаю, що цей пост не стане об'єктом масової комунікації, як любить казати один наш викладач в Інституті. Та втім, які ваші думки? Чи зустрічались ви з лже-товаришами, які так люблять "постібаться"?